Навчитися жити з Богом можна, коли навчишся жити з людьми

Напередодні дня пам'яті преподобного Антонія Великого, про прагнення людини до благодаті й любові до усього мирського міркує протоієрей Ігор Рябко.

Преподобний Антоній Великий вважається засновником відлюдницького чернецтва. Жив він в той час, коли в Церкві ще не було поділу на ченців і мирян. В духовно-практичному житті не існує його і зараз. Спасіння для всіх одне, також, як Один Бог і одне Євангеліє. У Христа немає заповідей, які Він сказав тільки мирянам або ченцям. Всі ми покликані до одного Царства. Але шляхів, що ведуть в Отчий Будинок, може бути багато. Хтось йде до нього через монастир, хтось бере хрест сімейного життя, а хтось спасається сам. Але який би шлях людина не обрала, здійснює вона його в живому спілкуванні з Живим Богом.

Для людей, далеких від Бога, Він мовчить. Для тих, хто пізнав у Ньому свого Батька, говорить Бог у кожній квітці, в місячному сяйві, в мерехтінні зірок, у птахах небесних... Весь світ – це лист, написаний для нас Богом. Господь говорить з людиною мовою життєвих скорбот і радощів. Але найголосніше за все Він говорить до нас через Євангельські рядки. Для того, щоб почути Бога, треба самому навчитися мовчати. Уміння правильно говорити й коли треба мовчати – це велике мистецтво.

Преподобний Макарій Великий отримав Боже одкровення про те, що при всіх його подвигах, трудах і поті, він ще не досяг тієї духовної висоти, яку досягли дві заміжні жінки, які живуть у сусідньому місті. Пройшовши нелегкий шлях із пустелі до цих подвижниць, преподобний Макарій хотів дізнатися, яка їхня праця і як вони зійшли на висоту святості. Яке ж було його здивування, коли він дізнався, що ті за всі роки свого життя жодного разу не порушили мир свого серця і ні в чому нікого не засудили. Більш того, ні одне порожнє, мирське слово не було вимовлено їхніми устами.

Уміння правильно говорити й коли треба мовчати – це велике мистецтво.

Відлюдник, який сидить самотньо в келії, облаштованій у безлюдному місці, може бути схожий на змію, що сховалася в лігві і наповнену смертоносною отрутою, навчають святі отці.

«Якщо ти в світі не зміг ужитися з людьми, то потім не зможеш впоратися з самотністю», – читаємо ми у преподобного Антонія Великого. Мистецтво святості починає карбуватися в світі, в умінні залишатися з Богом, коли навколо всі живуть без Нього.

«Ми повинні, – говорить преподобний Михаїл (Піткевич), – уникати непотрібних розмов і не мати близькості з людьми, які не мають страху Божого. Їхня бесіда – смертоносна сітка, їхня порада – безодня пекла, їхнє зібрання – смерть для душі».

Живучи серед людей, вчить той же старець, нам потрібно навчитися двом видам безмовності. Перший – це зовнішня безмовність, коли ми мовчимо і не відповідаємо на образи, не дратуємося, не гніваємося, не шукаємо свого, не засуджуємо і т.і. Друге – найцінніше – це внутрішнє мовчання. Це те, чого змогли досягти дві заміжні жінки, до яких Бог послав преподобного Макарія. Це та сердечна тиша, в якій розум служить Богові молитвою в серці, куди не входять зовнішні бурі і потрясіння, де не дмуть суховії пустих помислів і мрій. Але зійти на таку висоту можна лише, подолавши попередні сходинки.

«Якщо ти в світі не зміг ужитися з людьми, то потім не зможеш впоратися з самотністю»

На початку свого духовного шляху людина намагається змінити свої погані пристрасті і виховати в собі чесноти. В середині шляху вона вже змінює свої погані думки, зрощуючи в собі постійну молитву. А в кінці вона відрікається від будь-яких думок і пристрастей, постійно перебуваючи в Благодаті Божій.

Диявол пускає в нас свою отруту через наші думки, почуття і бажання. Його думки, як дикі кішки, перебігають дорогу перед швидким автомобілем. Вони здатні сильно вплинути на нашу долю. На життєвому шляху потрібно завжди бути готовим до того, що кішка може раптово кинутися під колеса твоєї душі.

Пости, молитви, причастя сприяють очищенню серця і допомагають проходити поневіряння після смерті. Але той, хто зміг отримати і зберегти благодать вже за земного життя, поневірянь зовсім не проходить, і після розділення душі з тілом переселяється в Небесні обителі. Тому боротьба за благодать, добування її будь-якими способами, і є головний сенс нашого життя. А все решта, як от молитви, пости, бдіння, добрі справи та інше – це лише ті знаряддя, з допомогою яких ми намагаємося отримати благодать. Самі по собі вони не мають жодного значення, якщо людина не буде розуміти, навіщо вона ними користується, і що вона хоче завдяки їм придбати.

Молитви, пости, бдіння, добрі справи та інше – це лише ті знаряддя, з допомогою яких ми намагаємося здобути благодать. Самі по собі вони не мають ніякого значення.

Але Бог дає благодать не відразу і не всім, а тільки тим подвижникам, які здатні її зберігати і примножувати. Молимося ми чи постимо, читаємо Євангеліє чи терпимо образи – це все ще не є нашим спасінням. Тому що спасіння є перебування у мирі душі, сповненої благодаті.

Мир душі, цей дар Божий, не залежить від зміни зовнішніх обставин. Що б людина не робила, з ким би не говорила, які б події з нею не відбувалися – благодатний мир завжди перебуває в її серці. Це і є спасіння. Архімандрит Кирил (Павлов) навчав, що саме такий мир душі повинен стати опорою у всій нашій повсякденності.

Мир душі – це основа всякої духовної практики. Мирність серця – початок щирої любові до Бога і ближнього.

Благодать – це те щастя, якого шукає кожна людська душа, затиснута в лещатах земного світу. Приходить вона до тих, хто навчився любити. Поки ми любимо світ і те, що в світі, ми будемо прикуті до нього ланцюгами прихильностей, і в нашій душі ніколи не виростуть крила любові. Розірвавши ці ланцюги, погубивши свою душу, ми знаходимо її (Мф. 16:25), а з нею і Бога, що живе у нашому духовному серці.

.

spzh.news

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *