Не говорити зайвого і причащатися на Світлій седмиці. Як утримати пасхальну радість?

Ми налаштовуємося на піст, напружено його проживаємо, підходимо до Великодня, відчуваємо радість. А потім починається звичайне буденне життя - без напруги, але і без особливої ​​радості. Як зберегти і утримати в собі радість про Воскресшого - розповідає протоієрей Феодор Бородін.

У нас духовно-практична культура з підготовки до свята добре відпрацьована. А способів для того, щоб утриматися поруч з ним, немає. Це відноситься не тільки до Великодня, а й до зустрічі будь-якого свята, і зустрічі самого причастя. Таке відчуття, що людина чекає гостей, накриває на стіл. Гості приходять, вона їх зустрічає, цілує, розвертається і ... йде до себе в кабінет.

Як же втримати пасхальну радість, благодать Божу? Перш за все, треба намагатися не говорити зайвого.

Це дуже важливо, особливо в перші години після причастя. Є старі чернечі традиції, важливі для придбання цієї навички, − коли монах, який причастився, в цей день міг говорити тільки «так» або «ні», а краще кивати або мотати головою. І не повинен був говорити взагалі ніяких слів. Ми це знаємо, коли після причастя, навіть якщо говоримо якісь потрібні, важливі речі, все одно відчуваємо, ніби втрачаємо присутність Божу, вона витікає, як вода у пісок.

Втримати пасхальну радість допоможе часте причащання в Світлу седмицю, адже кожен її день літургійно святкується як Воскресіння. Поширена помилка про те, що на Світлій седмиці не можна причащатися тому що немає посту, нічого, крім жалю, викликати не може. Був час покаяння, покаянного праці, а тепер час радості. Господь сказав: «Чи можуть  постити сини чертогу шлюбного, коли з ними наречений?» (Мк. 2:19). Світла седмиця − це час, коли християнин особливо гостро переживає присутність Небесного Нареченого в своїй душі. Слава Богу, зараз все більше храмів, де людей не тільки допускають, але і закликають причащатися в дні Світлої.

Досвід святкування Пасхи і утримання цієї радості зафіксований в літургійній практиці, яка зараз майже втрачена. Ми приходимо на недільну всеношну і в суботу ввечері читаємо Євангеліє про Воскресіння Христове, співаємо «Воскресіння Христове бачивши», ми читаємо канон і співаємо тропарі, присвячені саме Воскресінню Христовому. Але на всеношну ходять далеко не всі, а більшість людей приходять в сам недільний день. І практично нічого недільного там не чують. Євангеліє читають частіше про чудеса Христові, чи притчі, або, рідше, Його настанови. Те, що священство в алтарі після причастя читає великодні вірші − люди цього не чують.

Мені здається, цей поділ, який відбувся вже багато століть тому, коли всеношна перенеслася на вечір напередодні, вимагає від нас деякої літургійної творчості, щоб саме в сам недільний день більше було присвячено переживанню Воскресіння Христового. Дуже важливо, що в переживанні недільного дня як малого Великодня був зафіксований досвід Церкви, в тому числі − у відсутності земних поклонів. У неділю не роблять земні поклони, як і на Великдень, тому що це не має сенсу.

Пасхальна радість і покаяння − це найголовніші переживання християнина, які один без одного не живуть, стають фальшивими. Але в пасхальний період і в недільний день акцент духовного діяння зміщується саме на пасхальну радість. Як один дуже хороший священик сказав: «Оселедець − добре, і варення − добре, але варення з оселедцем − погано».

Великдень з акцентом на покаянні − це неправильно. Не тому, що нам нема в чому каятися, а тому, що зараз − торжество з'явившогося нам Христа, все інше має відійти на другий план.

Якщо кожного тижня у нас буде недільний день, наповнений саме змістом своєї назви − на честь Воскресіння Христового, тоді ми про Пасху будемо пам'ятати весь рік.

Чому покаяння і пасхальна радість пов'язані? Чим більше людина живе християнським життям, по-справжньому чесно і напружено, тим більше вона розчаровується у собі. Результат духовного життя − це знання себе гинучим грішником. А другий результат, і більш важливий, що, попри це, Господь тебе любить. Тому чим глибше покаяння з роками у людини, тим світліша у неї радість. Думаю, що з роками радісних людей в Церкві буде все більше і більше.

Пам'ятайте, в будь-який час року преподобний Серафим Саровський зустрічав кожну людини словами: «Радість моя, Христос воскрес!» Тобто не тільки Бог був для нього радістю, але і інша людина. Чому? Тому що Христос воскрес, і він не міг про це не сказати іншій людині, саме це і було для нього джерелом радості.

.

Портал «Православ’я і світ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *