Зберігаючи зовнішню непорушність чи незмінність, лише з допомогою внутрішніх зусиль, зусиль віри можна багато чого досягти.
У Неділю свт. Григорія Палами на Літургії читається Євангеліє про зцілення розслабленого, якого друзі спустили до ніг Спасителя через розібраний дах (Мк. 2:1–12). Це зачало цікаво з позиції логіки, тому що в діалозі з книжниками Христос використовує прагматичний критерій істинності, ясно показуючи, що Він є істинним Богом, адже і чудеса, що чиняться Ним, під силу тільки Богові. Ще одна важлива тема стосується розуміння справжнього дива. На жаль, деякі християни, хоч би як грубо це звучало, ласі на чудеса, тобто вони їх постійно шукають, забивають пам'ять розповідями про чудеса, та й взагалі будують на них свою віру. Але найголовніше диво Спокути людського роду та перемоги над смертю вже скоєно. Що ж до інших чудес, то треба розуміти, що Господь не фокусник і не порушуватиме «природи чин» на втіху людям. Справжнє диво повинно мати ясну мету, спрямовану або на одну людину, або на групу, і за умови, що ті, заради кого відбувається диво, зможуть правильно зрозуміти його. Що ж до внутрішнього настрою людини, то тут, мабуть, можна виділити два види стану віри: вона міцна і Господь здійснює диво заради її ще більшого зміцнення, вона хитка, але щира і відкрита і диво знову ж таки допоможе їй зміцнитися. Давайте тепер звернемо увагу на розслабленого і поговоримо про віру на прикладі недільного Євангелія, а для кращого розуміння з огляду на пам'ять свт. Григорія Палами, будемо користуватися його тлумаченням.
Унікальність описаного випадку зцілення полягає в тому, що хворого принесли його друзі, тобто навіть не близькі родичі, заради чого розібрали навіть дах будинку. Це місце іноді використовується тлумачами як свідчення віри саме друзів, заради якої Христос і зцілює хворого. Але не так думає свт. Григорій. Звичайно, Господь неодноразово творив чудеса за вірою інших, проте там були свої умови. Якщо говорити про зцілення отрока начальника синагоги, то його просто не було поряд. Дочка хананеянки була божевільною, тому прояву віри від неї ніяк не можна було очікувати. Те саме можна сказати про дочку Іаїра, адже вона взагалі померла. Саме тому для їхнього порятунку важлива була віра близьких. Розслаблений був паралізований тілом, але з розумом, він явно залишався у здоровому глузді. «Тому мені здається, що саме більше на основі його доброї надії та його віри, – продовжує свт. Григорій, – пустила коріння віра і в тих, хто приніс його, і підбадьорила їх прийти, і переконуваних цим розслабленим, принести і винести на покрівлю, і звідти опустити його перед Господом. Тому що не проти його волі вони це зробили, і розслабленість паралічного не була розслабленістю його розуму, але він, справедливіше сказати, – очевидно був вищим за те, що затьмарює і перешкоджає вірі».
Ми стаємо свідками того, що одразу непомітно «неозброєним оком». Спочатку, коли читаєш цей євангельський уривок, складається враження, що розслаблений залишається ніби байдужим до всього, що відбувається, він взагалі ніяк не виявляє себе, нічого не говорить. Але в результаті виходить, що він є головною рушійною силою як самого себе, так і своїх друзів.
Зверніть увагу, якою думкою закінчується наведена цитата свт. Григорія: паралізована людина була вищою за те, що заважає вірі. Про що тут ідеться? Все досить просто, його хвороба позбавила можливості займатися повсякденними справами, обростати турботами, вирішувати життєві завдання. А якщо немає проблем, то немає і думок про них, отже, розум набагато більше відкритий до сприйняття нематеріальних речей, до зростання у вірі. Це можливість занурення у споглядальні стани, стани, доступні нам лише зрідка. Я зараз не говорю про якісь містичні сфери, а просто про можливість поміркувати над своїм життям, над смислами в тиші. Згадаймо, як давно ми просто сиділи на піску, на березі моря і, захоплюючись красою заходу сонця, думали про Творця, який створив цей світ? Як давно, прогулюючись лісом і вдихаючи чисте повітря, ми дякували Йому за можливість жити? Як давно, спостерігаючи за грою власних дітей, ми щиро раділи, що в них продовжується наш рід? Як давно ми взагалі замислювалися про речі важливі та вічні, відкидаючи убік речі малозначні?
Незважаючи ні на що, я впевнений, що навіть за умов війни можна знайти хвилини для споглядальних станів. Більше того, зараз це архіважливо, хоча б для того, щоб не збожеволіти, не озлобитися, не почати ремствувати. Якоюсь мірою ми зараз усі «паралітики». Колишнє життя зупинене, воно взагалі зникло, залишилися турботи сьогодення та невизначене «завтра». Може, це якраз той самий час, коли можна вірою вирости, зміцнитися чи взагалі її втратити? «Хвороба притуплює і вроджені спонукання у людині до зла, – пише свт. Григорій, – і тим, що людина переносить страждання, пов'язані з хворобою, вона, як би сплачуючи борг за гріхи, робить людину здатною до прийняття спочатку здоров'я душі, а потім і тілесного здоров'я. Особливо це буває тоді, коли хворий, розуміючи, що здоров'я залежить від Бога, доблесно переносить лихо і з вірою припадає до Бога і справами, наскільки це дозволяють його сили, благає про милість».
Багаторічна хвороба розслабленого не зламала його, але привнесла перетворення не лише у його власну душу, а й у душі його друзів. Це перетворення внутрішнє передувало перетворення зовнішньому. Всю євангельську розповідь розслаблений «мовчить», але його віра красномовніша за будь-які слова. Розслаблений був простою, але терплячою людиною, – погодьтеся, нам є чому в нього повчитися. І в нас, простих людей, які переживають сьогодні свої труднощі та біди, є хороша можливість або зміцнити свою віру, або втратити її. Дасть Бог, поживемо ще! І від того, як ми пройдемо через ці випробування, залежить те, яким буде життя після війни та у майбутній вічності.
Протоієрей Володимир Долгих