Радониця: і в смерті є місце для радості

28 квітня цього року або вівторок другого тижня після Великодня, Православна Церква традиційно присвячує молитві про покійних. Навіть сама назва цього дня – Радониця – говорить про радість про Воскреслого Спасителя, якою ми ділимося з нашими покійними родичами і просто близькими людьми.

Звичайно ж, всі померлі, в тій чи іншій мірі вже «відчули» плоди спокутного подвигу і Воскресіння Христа. Звичайно ж, ті, хто помер у вірі, мирі з Церквою і перебуває зараз у Царстві Небесному, краще нас з вами пізнали Пасхальну радість, в якій вони, загалом-то, і живуть. Але тут вкрай важливий сам зміст цього дня. Під час тривалого святкування Світлого Христового Воскресіння – тобто торжества життя над смертю – ми знову говоримо про смерть.

Я вже якось писав, що ми живемо так, ніби нас не чекає попереду смерть і вічність, часто вони здаються якимись далекими до тих пір, поки не ввійдуть у наше життя своєю «залізобетонною» реальністю. Це ж ставлення поширюється і на Церкву земну і Церкву Небесну, войовничу Церкву і Церкву торжествуючу. Нерідко нам здається, що храм, богослужіння, обряди, молитви ми можемо буквально «помацати», відчути, в той час як Царство Небесне залишається для нас тим світом, про який ми дізнаємося буквально з книг, але при цьому навіть духовні переживання далеко не завжди співвідносимо з ним.

І ось настає Радониця – час, коли сам церковний статут досить ясно говорить нам про нерозділеність світу Небесного і земного світу, коли ми ще раз бачимо, як Воскреслий Ісус Христос зруйнував прірву між живими і мертвими, коли спокійні і трохи сумні співи панахиди «розчиняються» радісними великодніми молитвослів’ями. Радониця дає нам можливість буквально відчути, «побачити», що смерті немає, що її лякає личина знищена, що з нею можуть бути пов'язані і радісні сподівання. Згадаймо хоча б відомі слова апостола Павла: «Маю бажання померти та бути з Христом» (Фил. 1, 23).

Зупинимося на цьому вислові, а точніше на його тлумаченні, так як воно має найпряміше відношення до нашої теми. Наведемо думку святителя Іоанна Златоуста: «Смерть – річ байдужа, не смерть – зло, але зло – після смерті мучитися. Одно смерть і не добро, а добро – по смерті бути з Христом; що буває по смерті, то добро чи зло. Отже, ми повинні сумувати не просто про вмираючих, і радіти не просто про живих. Як же? Ми повинні плакати про грішників, що не вмирають тільки, але й живуть, а радіти про праведників не тільки живих, але й померлих. Перші й при житті померли, а останні і по смерті живуть; перші і в цьому житті жалюгідні для всіх, так як ображають Бога, а останні, і туди переселившись, блаженні, так як відійшли до Христа».

Ця розлога цитата повинна стати гарним стимулом до молитви про покійних – найважливішого і, мабуть, найголовнішого, так би мовити, атрибуту Радониці. Ми напевно не знаємо, в якому стані перебувають душі наших близьких, але в будь-якому випадку, навіть якщо вони і мучаться, то все одно залишається ще надія на їхній порятунок до часу закінчення Страшного Суду, і надія ця існує саме завдяки Воскреслому Спасителю.

Фото: pravlife.org

І тут не можна не сказати кілька слів про відзначення Радониці в умовах карантину, так як цей «ментальний вірус заразив і зіпсував людські уми набагато більше і сильніше, ніж біологічний вірус тіла. Однак, при правильному відношенні, ми можемо витягти з усієї цієї ситуації чималу користь. Тривога змушує посилити молитву, на власні очі спостерігаючи хиткість цього світу, вирішення своїх страхів ми шукаємо у Бога. Якщо раніше ми могли «махнути рукою» і сказати собі: «А, нічого, цю неділю пропущу і причащуся на наступну», – то тепер таких вольностей ми собі не дозволяємо, так як стали усвідомлювати, що будь-яка неділя може стати останньою.

Правильні акценти в духовному житті, можна сказати, актуалізувалися, і дисципліни стало більше. Ось і щодо Радониці відвідування кладовища сьогодні відійшло на задній план. Доглядати за могилами наших родичів ми зобов'язані завжди, не залежно від днів календаря. Але, по суті, це більше потрібно нам, а не їм. Вони ж чекають від нас одного – молитви заступництва перед Богом.

Це у нас обертається земна кулька, відбувається зміна дня і ночі, а у них там, у вічності, всього цього немає. Ми просто звикли все міряти мірками земними. Все, що нас оточує, має свій початок і кінець, ось і вічність ми сприймаємо як якусь тимчасову плинність, що тягнеться в нескінченність. Але насправді вічність – це, фактично, відсутність часу. Тому, абсолютно непринципово в який день буде відслужена панахида. За великим рахунком, традиція виділення Радониці, як особливого поминального дня, була пов'язана з відновленням заупокійних літій, які відповідно до статуту не служать на Світлій седмиці.

Це, до речі, «камінь в город» тих, хто згадує про своїх покійних родичів лише кілька разів на рік, адже молитися про них треба постійно, не залежно від числа календаря. Записки записками, але я насмілюся сказати, що Богу важливіша наша постійна і щира молитва про тих, кого ми знаємо, про кого болить наше серце. Тих же, хто ще продовжує влаштовувати трапези на могилах, сьогодні самі обставини «закликають» залишити цю божевільну затію і звернутися до молитви.

Не можна не згадати і про те, що молитва про покійних має пряме відношення і до справи нашого особистого спасіння. Так ми хворі, та ми немічні, але якщо б значення наших молитов за померлих було мінімальним або взагалі нульовим, то і Церква б до цього не закликала. А тепер просто подумаймо, що ми можемо реально і дієво взяти участь у порятунку іншої людини. І нехай це буде всього лише одна душа, але скільки Господь простить наших гріхів за таку старанність? Це я не кажу ще й про те, що прагнення до щирого і зібраного спілкування з Богом саме по собі є рятівним.

В моєму досить нетривалому служінні бувало всяке. Я бачив християн дійсно святого життя, які весь вільний час присвячують молитві. Їх духовні зусилля явно не можуть пройти безслідно для покійних родичів. Зустрічалися і спочатку формальні християни, які заради молитви за тільки що похованих рідних, ставали справжніми християнами. Тому Радониця – це ще й нагадування про значення і сенс смерті нам з вами. І тут нам є чому порадіти.

«Людина зазнала смерті, але і в цьому випадку Бог надав їй велике благодіяння, саме тим, що не залишив її вічно перебувати в гріху. Бог вигнав людину з раю, ніби посилання, щоб людина протягом відомого часу очистила свій гріх і, вразумлена покаранням, знову повернута була в рай. Якщо в посудині, тільки що зробленій, виявиться недолік, її переливають або переробляють, щоб вона стала новою і цілою; те ж буває і з людиною в смерті. Для того вона і журиться її силою, щоб під час воскресіння з'явитися здоровою, тобто чистою, праведною і безсмертною», – говорить святитель Феофіл Антіохійський.

Важко що-небудь додати до цього. Смерть – це «мартенівська піч», все ще десь грізна зовні, але в підсумку видає «чисту сталь необхідної якості». Нехай же Радониця стане для нас і радістю про Воскреслого Христа, і радістю про надії спасіння наших покійних родичів, і радістю про нерозривну єдність Церкви земної і Церкви Небесної, і радістю про смерть, яка тепер для нас не древнє страховисько, а засіб позбавлення від поганої нескінченності порочного життя, ураженого гріхом людини!

.

Протоієрей Володимир Долгіх

https://spzh.news/

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *